Ростислав Воронко відреставрував три німецькі храми XVI—XVIII ст., але запрошень з Батьківщини наразі не дочекався
За свої майже сорок років вихідець із Радивилівського району, що на Рівненщині, Ростислав Воронко встиг відреставрувати три німецькі храми XVI—XVIII ст., підкорити мистецьке серце німців своїми картинами. Проте в самій Україні його ім’я мало кому відоме, а запрошення на роботу на Батьківщині він так і не дочекався.
    — Пане Ростиславе, ви виросли на Радивилівщині, згодом вступили до Львова на факультет декоративно-ужиткового мистецтва, а дипломну роботу захищали у Польщі. Як ви потрапили до мистецьких кіл Німеччини?

    Він став відомим завдяки краєзнавчим статтям у газетах і брошурах, займався малярством, як колишній політв’язень польського і радянського режимів активно цікавився політикою і брав участь у просвітянських заходах.

    За десяток років, уже на схилі віку, зібрав і опублікував у «Прапорі перемоги» маловідомі матеріали про яскравих особистостей, причетних до історії Радивилова, – письменників Модеста Левицького і Юрія Горліса-Горського, лікаря-просвітянина Петра Шепченка, священика Іоанна Петровського, воєначальника армії УНР Максима Борового, винахідника-бджоляра Лянкова, а ще друкував у різних виданнях спогади про пережите в 30 – 50-і роки, про знайомих та друзів, які стали жертвами політичних репресій. Зроблені ним у юності фотографії Радивилова стали неоціненними реліквіями.

    Цікава й складна особиста доля Федора Бортника. Народився він 10 квітня 1911 року в містечку Радивилові (при тодішньому кордоні Російської імперії).

    На Рівненщині в кожному місті і в багатьох селищах та селах побачиш пам’ятники Тарасу Шевченку, причому є серед них і досить колоритні у скульптурному відношенні. Наприклад, запам’ятовується своєю виразністю пам’ятник у Дубні - мабуть, тому, що постав тут Тарас в оточенні кобзаря і хлопчика, постав саме таким, молодим і повним сил, бувши яким він мандрував нашим краєм у двадцятих числах жовтня 1846 року. Коли їхати з Дубна в Радивилів, то біля села Підлужжя не може не привернути уваги ще один пам'ятник Т.Шевченку - існує переказ, що саме тут поет зупинявся попити джерельної води, послухати розповіді селян. 

    Він живе на околиці села Пляшевої, просто за його двором – величезна долина, мальовнича в будь-яку пору року, з заливними луками і річкою Стир, у якій подекуди відбивається сосновий бір на пагорбах. Такі краєвиди, безумовно, налаштовують на мрійливість.

    Мало того, що вони вражають неповторною красою, так іще ж оповиті ге­роїчними легендами, адже саме в цих місцях у далекому 1651 році про­йшла битва козацько-се­лян­ського вій­ська з поль­ськими шлях­тичами. Десь тут проїз­дили верхи на конях Бог­дан Хмельниць­кий, Іван Богун, і чутливим душам досі відлунюють їх голоси в шумі гінких борів, у шепоті верболозів на заплаві…

Виповнюється 60 років від дня народження відомого українського поета Григорія Чубая, уродженця села Березинів Радивилівського району. (Вірші - тут).

На жаль, пристрасна і безкомпромісна поезія Григорія зазвучала на повен голос уже після його передчасної смерті в 1982 році, а точніше – з настанням перебудови. А до того замовчувалася, поет зазнавав політичних утисків.

Як згадували товариші Григорія по навчанню в Довгалівській і Козинській школах, писати вірші він почав у ранньому віці, друкувався в газетах "Прапор перемоги" (Червоноармійськ), "Червона зірка" (Дубно). Згодом пробував вступити до Київського університету, однак не прийняли – очевидно, дався взнаки виступ перед пам'ятником Т.Шевченка, де юнак потрактував твори Кобзаря в національно-патріотичному дусі. Повернувшись додому, працював на радіо в Червоноармійську (Радивилові).

Вони могли у Дубні чи Радивилові навіть зустрічатись. Де? Ну, скажімо, на залізнич­ному вокзалі. Тут Модест Левицький часто сідав на потяг, бо йому знов і знову мандрівочка пахла, а Леся Українка їхала звичайною транзитною пасажиркою (хоч і геніальною поетесою).

Вони могли про Дубно говорити бозна-де, причому не раз і не двічі, позаяк таки добре справді знали це древнє місто. Сталося так, що Леся, молодша від Модеста на п’ять років, увійшла в літературу значно раніше. Зате він теж написав і видав чимало, й досі нетерпеливо чекають видавців його ще не опубліковані «Перша руїна», «Спо­гади лікаря» тощо. Він – автор оповідань та бувальщин, гуморесок і фей­летонів, етюдів, нарисів, п’єс, подорожніх нотаток, газетних статей. Ех, зібрати б усе це та й відтиражувати! Адже ще далекого 1918 року, при житті письменника, планувався його 5-томник (і навіть перший том вий­шов у Черкасах).

У Радивилові одна з вулиць носить ім"я цього своєрідного письменника. І неспроста: у 1900 - 1912 роках він жив і працював лікарем у цьому місті. На той період припадає вихід у світ першої його книжки "Оповідання" (1907 p.).

Народився Модест Левицький 13 (за новим стилем - 25 липня) 1866 року в селі Вихилівка Хмельницької області у графській сім"ї. У 1888 році закінчив історико-філологічний, а в 1893 році - медичний факультети Київського університету. У 1917- 1920 роках письменник підтримував ідею створення самостійної Української держави. Через це в радянський час художня спадщина його замовчувалася, а твори було зараховано до "націоналістичних". Лише 1966 року, до століття від дня народження Левицького, львівське видавництво "Каменяр" випустило книжечку його оповідань. У відомій "Бібліотеці української літератури" 1989 року вийшов том "Українська новелістика кінця XIX - початку XX ст.", у який включено й п"ять його оповідань.

Живучи в Радивилові, Модест Пилипович сприяв пересиланню українських патріотичних книжок зі Львова через кордон у Київ, де на такі видання існувала заборона. У 1911 році за наполяганням письменника було отримано дозвіл від генерал-губернатора на проведення в Радивилові "святочної академії" на честь Тараса Шевченка. Але коли почалося декламування його віршів, поліція вдарила на сполох і учасників зібрання розігнала. У 1912 році Левицький улаштував у м. Кременці (тоді Радивилів входив до Кременецького повіту) виставку-продаж книжок, нелегально розповсюджував заборонені видання. У тому ж році письменника в адміністративному порядку вислали з Радивилова. Але він, оселившись у Білій Церкві, продовжував підтримувати листування з радивилівськими друзями.

Серед відомих людей, яких дав науці наш край, був і Богдан Степанович Боднарський, книгознавець, бібліограф. Народився він 23 червня 1874 p. у Радзивилові (Радивилові), який входив тоді до Кременецького повіту Волинської губернії. Через фінансові проблеми сім"ї за систематичну освіту зміг узятися з деяким запізненням. Лише в 1901 р., уже маючи 27 літ, закінчив юридичний факультет Московського університету, згодом навчався в Археологічному інституті, який закінчив у 1910 p.

Але так склалося життя, що найбільш повно його здібності розкрилися не в юриспруденції і не в археології, а в книгознавчій справі, педагогіці. Причому працьовитість, енергія, аналітичний розум дуже швидко допомогли радивилівцеві завоювати книгознавчу Москву. Боднарський став першим директором Російської центральної книжкової палати (в 1920 p.), директором Російського бібліографічного інституту (в 1921 р.).

Він був тією людиною, яких тепер називають спонсорами, меценатами або й просто благодійниками. Майже всі споруджені в Радивилові на його кошти будинки, простоявши вже близько сотні років, використовуються досі. Мойсей народився 19 грудня 1851 року в містечку Радивилові в бідній єврейській сім"ї Мес. Ім"я отримав на честь діда Мойсея Менделя. Батька звали Акива. Отже - Мойсей Акивович, але за слов"янською традицією у зрілому віці його звали Мойсеєм Якимовичем. А прізвище змінив у юнацькі літа, коли в пошуках щастя опинився в Америці, - далекий родич Гінсбург підказав, що Мес по-англійському звучить погано.

А втім, про все - за порядком. У п"ять років Мойсея за звичаями того часу віддали навчатися в хедер, але інтересу до науки він зовсім не проявляв, часто втікав від своїх учителів. На велику прикрість батьків, які мріяли бачити сина вченим талмудистом. Урешті-решт вони зрозуміли, що з цією мрією доведеться попрощатися, а сина варто хоч би прилучати до торгової справи. У Радивилові громадська думка не була прихильною до перекупників, тому одинадцятирічного Мойсея відвезли до його дядька у Вінницю. Там він і почав заробляти собі на життя, як хлопчик на побігеньках.