Повільно прогулюючись на пероні вокзалу в Радивилові, поглядав на схід, де надранкова темрява приховала мій хутір, - і так закортіло хоч на мить завітати в батьківський дім, пройтися садочком, провідати сусідів. Та, на превеликий жаль, багатьох їх уже немає, не зустрінуть і батько з матір'ю.
     Електричка Львів - Здолбунів зупинилась рівно о п'ятій. Я зайшов у перший вагон, примостився біля вікна. Коли поїзд рушив, майже притиснувся обличчям до віконного скла, намагаючись розгледіти місця, що пропливали за вікном. Адже близько п'ятдесяти років тому мені доводилось тут часто бувати.
     Але липка темрява так щільно все окутала, що я не зміг побачити ні стежини, ні деревини, аніякої будівлі. Не вгледів і переїзду в кінці станції біля "заготзерна", і дороги, що колись петляла звідси до нашого хутора. Цією дорогою мені, підлітку, часто доводилось ходити і до станції, і до міста. Щоб скоротити шлях на цілий кілометр, я одного разу, ідучи з міста, вирішив прокласти пряму стежину. Півдня топтав босими ногами поля і межі, і відразу нею стали ходити всі хуторяни.

     Отже, пора підбити підсумки реакції читачів на дві мої статті – «У міськраді вигадали нову назву для міста…» і «Для Мартинюка авторитетів нема. Крім самого Мартинюка». Мабуть, головна думка відгуків – чергове перейменовування нікому не потрібне. Воно й зрозуміло: в 1991 році під ідею повернення місту історичної назви було покладено ідеологічний фундамент – після розпаду СРСР і розвінчання злочинної діяльності КПРС. Тепер же нема ніяких логічних мотивів для того, щоб, за висловом Мартинюка, повертати місту історичну назву «явочним порядком».

     Дискусія висвітлила, що не стільки міськрада вигадала для міста нову назву, скільки її, цю назву, вигадав недавній працівник райдержадміністрації, а тепер пенсіонер Мартинюк. Йому в міськраді, очевидно, просто повірили на слово. Проти наведених у моїх статтях аргументів знайти обґрунтовані заперечення він не зміг. Одне з таких буцімто заперечень: «Від когось же хочеться дізнатися про документальне підтвердження такої безцінної новини, цитую з статті: "Але в 16 столітті, коли вперше в документах почали згадувати Радивилів, і прізвище його власників записували відповідно – як Радивили». Після цього в нашому інтернет-виданні  мною було  вміщено фото з фрагментом праці Миколи Теодоровича (опублікованої ще в 19 столітті), і Мартинюк, зрозумівши, що пошився в дурні, почав ще з більшим запалом писати відгуки, далекі від тематики статей, з грубими випадами проти краєзнавців, зі свідомим перекручуванням прізвища одного з них, який чомусь здався йому найбільш підходящим на роль автора дражливих статей, з образами на адресу кожного, хто підловлював М. на  некомпетентності, незнанні історії Радивилова, малограмотності, врешті-решт  – на необізнаності щодо сайту і можливостей його наповнення відгуками (він узявся всерйоз посилатися на відгуки начебто поляка і білоруса, хоча чиєсь тонке кепкування над М. розкрив модератор сайту).

    У Бродівський ліс, або Фільварський, як значиться на старих географічних картах, радивилівці полюбляють навідуватися по гриби, ягоди. А ще два десятиліття тому, заглибившисьу гущавину, випадало раз у раз натикатися на високу й щільну загорожу з колючого дроту. Попри велику секретність військової частини, яка знаходилася по той бік «колючки», допитливі радивилівці знали: там – ракетна база з велетенськими ракетами, схованими в шахтних установках.

    Ще в 1990 році в тодішньому СРСР було вивезено й знищено останні балістичні ракети з ядер­ними боєголовками. З-під Бродів їх вивезли дещо раніше, причому важкі тягачі йшли й вулицями Радивилова, якими пролягала тоді автотраса на Рівне. Пам’ятаю це вражаюче видовище.

     А недавно вирішив у черговий раз навідатися на територію колишнього ракетного полку – як-не-як, велосипедна прогу­лянка на 4 кілометри в одну сторону – непогане гайнування часу. Тим паче, що інтерес підігріли розміщені в Інтернеті фотознімки любителів екс­тре­мальних вражень – вони не тільки оглядали руїни колись могутнього комплексу, а й з фотоапаратами та, вочевидь, ліхтарями полазили небезпечними тунелями та переходами.

    Зі мною такого не станеться. Так думає і надіється кожна людина, дивлячись на чужі проблеми і співчуваючи чужим бідам. «Зі мною такого не станеться», – так думала і я.

    Ще зовсім недавно моє життя було схоже на яскравий феєрверк. Я обожнювала свою роботу і фанатично її виконувала. Любила дітей, навчала їх і вчилася в них сама, створювала їм свято і святкувала разом з ними, хотіла, щоб мої вихованці були найкращими, і вони мене ніколи не підводили. Але добре бути успішним, коли тобі допомагають друзі, підтримують колеги. Добре, коли доля дарує тобі вдячних учнів і ще більше вдячних їхніх батьків. Добре робити «шоу», коли директор школи підкаже тему і підбере матеріал, друзі допоможуть з організацією репетицій, батьки пошиють костюми для дійства і приведуть своїх талановитих дітей, а тобі залишається «зібрати все докупи». Прекрасно, коли живеш в атмосфері добра, взаєморозуміння, любові. От і весь секрет успіху, от і весь секрет життя, наповненого щастям, радістю, щирим і теплим спілкуванням. Думалося, що так буде завжди.

    Але Бог розпорядився інакше. Як грім серед ясного неба, прозвучав діагноз...

     Різдво — велике християнське свято Народження Ісуса Христа, незвичайної події, що від неї весь християнський світ веде тепер своє літочислення.

    Різдво Христове належить до великих христіянських, так званих дванадесятих свят, які церква визначає особливо урочисто. За біблійними свідченнями цього дня народився Син Божий - Ісус Христос, якому люди поклоняються вже не одне тисячоліття. В Україні Різдво називають ще Колядою або Корочуном. 
    Історична наука вважає, що Різдво запозичено християнами з язических культів. У стародавніх релігіях відзначалося народження богів - давньоєгипетського Осіріса, давногрецького Діоніса, давньоіранського Мітри та ін. Дати цих свят припадали на кінець грудня - початок січня, в дні зимового сонцестояння, "повороту до весни".

    Апокаліпсис – дитячі забавки. Ми переживали і голод, достатки. Апокаліпсис у нас кожного дня – у ЖКГ, бізнесі, дорогах… Варто подумати про найбільш незахищені верстви населення – депутатів і чиновників. Вони вже п’ють валідол, бігають, купують білети на фракції-ковчеги у місцеві та верховні ради. Рятують свої світлі голови, ради свого майбутнього. 
    Висловитись на цю тему спонукали дві різні, але, як виявилось, пов’язані між собою теми. Голлівудський блокбастер «2012» та майбутні вибори Президента і депутатів місцевих рад.
 

    «Життя кожного з нас розпочинається світанком душі, де згодом відкривається незвіданий світ. І ми вчимося жити, аби не загубитися в розбурханому океані життя. Жити і радіти кожному дню, як це не парадоксально звучить, ми повинні вчитися саме у неповносправних – людей з  обмеженими можливостями.  Здорові люди часто не помічають і не розвивають своїх талантів, тоді як інваліди знаходять у собі фізичні сили, попри всі недуги, працювати над собою і творити», – такими зворушливими словами розпочався нещодавно в будинку культури Радивилова районний фестваль творчості інвалідів «Барви життя», на який прибули представники з міста і багатьох сіл.

    Цю думку з посиланнями на Святе письмо продовжив насто­ятель Свято-Вознесенської цер­к­ви отець Юрій.

«Життя – найбільший дару­нок нам від Бога, – продовжила фестиваль його ведуча, заслу­жений працівник культури Украї­ни Алла Комар. – Ми мусимо прийняти його таким, яке воно є, з його поразками і перемо­гами, випробуваннями, з радістю і смутком… Воно, як дивовижна квітка, яка вранці вмивається росою, зустрічаючи новий день, ніжно простягає руки-пелюстки до сонця, а ввечері тихо скла­дає свою голівку до матері-землі, сподіваючись наступного дня побачити цей світ ще кра­щим. Тож бережімо цей най­дорожчий дар».

     Кожний, хто хоч раз тримав у руках сапку, вважає себе спеціалістом у сільському господарстві. Мало того, вбачає моральним обов'язком висловлювати рекомендації, при першій-ліпшій потребі й без неї видавати “новаторські” ідеї. Аби й мене не запідозрили у верхоглядстві, мушу сказати, що, хоч і живу зараз у райцентрівській багатоповерхівці, родом я із села, правда, каюся: з дитинства не хотів вставати вдосвіта пасти корову, та й рвати свиням траву в кукурудзі – не сприймав за бозна-яку розвагу, а забити й оббілувати кроля було все одно, що собі прищемити пальці у дверях... Утім, і тепер журналістський хліб не з медом, тому займаюся городництвом – не на балконі, звісно.

     А все ж – одна справа давати раду кільком сот­кам городу, інша – об­робляти кілька гектарів. Зважмо, із 14,4 тисячі земельних паїв, визна­чених свого часу в Ради­вилівському районі при руйнації кол­­госпного ладу, 1285 забрані одноосіб­ними господарями – в них, вва­жається, прокинулося пра­бать­ківське хлібо­роб­ське покликання. А це значить, що в натурі кож­ному дісталося від не­повних двох до більш як п’яти гектарів, залежно від якості землі та розміру па­йової частки.

    Покручене поліно, мовби в казці про Буратіно, обзаводилося акуратно проробленими очима, носом, ротом, а з напівструхлявілої болванки ураз поставала дивовижна вишукана ваза.

    А починалося все з інтересу до не звичних за формою уламків кореневищ, стовбурів дерев, які траплялися під час прогулянок лісом, – вони нагадували людські обличчя, постаті казкових героїв, дивовижні орнаменти, посудини... Однак до повної схожості все ж таки було ще далеко – так і просився в руки різець, щоб зайвий наріст згладити, а якісь звивини й тріщини увиразнити. Так після годин зацікавленого чаклування доволі маловиразний шматок деревини перетворювався на щось особливе, привабливе, колоритне. Ніби вдихнули в нього справжнє життя. Покручене поліно, мовби в казці про Буратіно, обзаводилося акуратно проробленими очима, носом, ротом, а з напівструхлявілої болванки ураз поставала дивовижна вишукана ваза. Приходило моральне задоволення від таких творчих знахідок, утверджувало в прагненні продовжувати справу, самовдосконалюватися.

     Малоземельні жителі Гранівки з великою радістю, з хлібом-сіллю зустрічали свою «визволительку» – Червону армію восени 1939 року. Проте незабаром радість була затьмарена масовими репресіями, розкуркулюванням і висилкою в Сибір заможних селян.

     З приходом перших «совєтів» Гранівка і її околиці стають об’єктами війського будівництва: на початку 1940 року на південно-західній околиці розпочалося інтенсивне спорудження аеродрому, одночасно реконструювали автомобільний шлях. Роботи не припинялись ні вдень, ні вночі. Весь об'єкт був обплутаний проводами з електролампочками, які освітлювали робочі місця у нічний час. Облаштували цементо-бетонну злітно-почадочну смугу, автошлях розширяли і піднімали до належних параметрів. Напередодні війни на будівництві трудилось близько трьох тисяч засуджених різних національностей, які розміщались у землянках, дерев’яних бараках, а  то й просто в «дядьківських» клунях. Такої маси людей, такого розмаїття рис облич Гранівка ще не знала...